Более вкусного украинского перевода этого стихотворения я не знаю.
Текст был скачан давно, автора безголовая мну не записала, так что если мне укажут - буду благодарна Круглясто зоріє місяць
на землю – суху і дику,
де літо у безвідь сіє
вогнисті тигрині рики.
Де нерви бринять сталеві –
аж гнуться дахи нагріті,
де голосом чеше вовну
лункий кучерявий вітер.
Земля тріпотить і сліпне,
попругами вщент обнята,
обличчя від кігтів світла
вже нікуди їй сховати.
читать дальшеІ сняться птахи Тамарі,
і крилами горло гнітять,
шаліють студені бубни,
та місяцем сходять цитри.
Її голизна тіниста,
мов пальмовий гострий вітер,
благає на лоно – снігу,
і граду – на спину злити.
Нага на терасі темній
Тамара журу співала,
довкруг її ніг кружалом
замерзлі голубки спали.
М’язистий Амнон лукаво
на неї глядить із вежі,
аж піняться пружні стегна,
аж потом горить одежа!
Сяйна нагота Тамари
знай стелиться, знай снується,
неначе стріла сягниста,
що миттю застрягне в серці.
Амнон споглядає п’яно,
як місяць ярами блудить,
а з нього пружнисто сходять
Тамарині голі груди.
О пів на четверту ранку
свій туск у постіль впечатав.
Нещадно альков терзали
зіниці його крилаті.
Ховає в пісках оселі
могутнє гаряче світло,
і кришить в уста хвилинам
намисто з далеких квітів.
Всихають криницям вени,
п’явками ростуть у тишу.
Змія між дерев столітніх
сичанням кружала пише.
Амнон у постелі стогне,
судома скувала груди,
повився на голім тілі
уранішній плющ остуди.
Тамара в альков заходить,
де в муках слова конають,
де вени яскристо світять,
мов блискавки над Дунаєм.
– Зітри мені очі, сестро,
цнотливим своїм світанням,
бо кров моя миттю спалить
спідницю твою останню!
– О дай мені спокій, брате!
Цілунки твої, як оси,
вп’ялися у білі плечі
сопілковим стоголоссям.
– У грудях твоїх, Тамаро,
дві рибки до себе кличуть,
дві ще не розквітлі ружі
із пальців течуть, мов річка.
Іржали сто царських коней,
конюшню хитали гнівом,
а сонце над виноградом
дзвеніло у всі тятиви!
Амнон ухопив за коси,
Сорочку зірвав з Тамари.
Писали корали теплі
на мапі бурштинні чари.
А крики хитали крівлі,
йшли зашпорами у затінь,
кричали на гвалт кинджали,
туніки спадали в шмаття.
Ходили по темних сходах
раби, мов тужливі риби,
тремтіли агатні стегна
на негідь і на погибіль.
Одчайно довкруг Тамари
ячали невинні діви,
неначе важке пелюстя,
цідилася кривда крів’ю.
Просякла червоним одіж,
світилась в альковах сонних,
і легіт ранковий ніжив
терпкі виноградні грона.
Втікав ошалілий вершник
світ за очі без упину,
та стріли пустили маври,
аж зойкнули білі стіни.
Знемогу копит далеких
зловили скажені луни,
і ножицями Давид
обрізав на арфі струни.